23 листопада 2013 року день пам'яті жертв голодомору та політичних репресій - Сторінка 2

Деталі

Категорія: Цікаве

У цьому репресивному арсеналі вирішальну роль відігравав сумнозвісний закон, прийнятий 7 серпня 1932 р., — у розпал війни між селянством і режимом. Закон передбачав десятирічне табірне ув'язнення або смертну кару «за будь-яку крадіжку або розбазарювання соціалістичної власності». Він був знаний у народі під назвою «закон про колоски», оскільки найчастіше судили тих, хто вкрав декілька колосків пшениці чи жита з колгоспних полів. За цим злочинним законом від серпня 1932 р. до грудня 1933 р. засудили понад 125 тис. осіб, з них 5400 —до смертної кари.

Незважаючи на ці драконівські заходи, зерно «не надходило». На середину жовтня 1932 р. план збору в основних хлібних регіонах країни було виконано лише на 15-20%. «Для прискорення збору врожаю» 22 жовтня 1932 р. Політбюро вирішило відправити в Україну і на Північний Кавказ дві надзвичайні комісії: одну з них очолював В'ячеслав Молотов, другу — Лазар Каганович. 2 листопада комісія Лазаря Кагановича, до якої входив Генріх Ягода, прибула до Ростова-на-Дону. Відразу ж було скликано нараду всіх районних секретарів партії Північного Кавказу, де прийняли таку резолюцію: «У зв'язку з особливо ганебним провалом плану збору зернових зобов'язати місцеві партійні організації покінчити із саботажем, організованим куркульськими контрреволюційними елементами, подолати опір сільських комуністів та голів колгоспів, які очолили цей саботаж». Для певної кількості районів, вписаних у «чорний список» (за офіційною термінологією), було вжито низку заходів: вилучення із крамниць усіх продуктів, повне призупинення торгівлі, негайне погашення всіх наявних кредитів, надзвичайне оподаткування, арешт усіх «саботажників», «чужих елементів» та «контрреволюціонерів» за прискореною процедурою під егідою ГПУ. У випадку продовження «саботажу» населення підлягало масовій депортації.

Упродовж тільки листопада 1932 p., першого місяця «боротьби із саботажем», у цьому високостратегічному з погляду сільськогосподарського виробництва регіоні, яким був Північний Кавказ, заарештовано 5 тис. сільських комуністів, яких вважали «злочинно байдужими» до «саботажу» програми збору зернових, і 15 тис. колгоспників. У грудні розпочинаються масові депортації не лише куркулів, але й загалом цілих сіл, зокрема козацьких станиць, яких уже торкнулися подібні заходи 1920 р. Число спецпоселенців різко збільшилося. Якщо 1932 р. за даними адміністрації Гулагу стало відомо про прибуття 71 236 депортованих, то 1933 р. зареєстровано 268 091 нових спецпоселенців.

Тим часом в Україні комісія Молотова застосувала подібні заходи: запис районів, де план збору не був виконаний, у «чорний список» з усіма вищезгаданими наслідками: чистка місцевих партійних організацій, масові арешти не лише колгоспників, але й кадрових працівників колгоспів, підозрюваних у «применшенні даних про сільськогосподарську продукцію». Згодом ці заходи поширено й на інші регіони, де продукували зернові.

Чи могли ці репресивні заходи допомогти державі виграти війну з селянами? Ні, — підкреслював у особливо детальному звіті італійський консул у Новоросійську:

«Потужно озброєний і могутній радянський апарат насправді безсилий здобути перемогу в одній чи кількох серйозних битвах; ворог не є щільно зосереджений, його сили розсіяні, і він виснажує супротивника у нескінченній серії дрібних операцій: тут не прополено поле, там приховали декілька центнерів зерна; а ще несправний трактор, а другий — навмисне поламаний, третій — у роз'їздах, замість того, щоб працювати, десь поїхав... А ще виявляється, що обікрали склад, що малі чи великі бухгалтерські книги погано ведуться або мають сфальсифіковані записи, а голови колгоспів через страх чи небажання не говорять правди у своїх звітах... І так далі, до безконечності, весь час те саме на цій безмежній території! (...) Ворога доводиться шукати від хати до хати, від села до села. Це так, немовби носити воду решетом»!

Отже, щоб переконати «ворога», залишалося одне — виморити його голодом.

Перші донесення про загрозу «критичної харчової ситуації» узимку 1932-1933 pp. надійшли до Москви ще з літа 1932 р. У серпні 1932 р. Молотов доповів Політбюро про те, що існує «реальна загроза голоду навіть у районах, де врожай був чудовим». Тим не менше, він запропонував за всяку ціну виконати план збору. У серпні того ж року Ісаєв, голова Раднаркому Казахстану, інформував Сталіна про масштаби голоду в цій республіці, де колективізація — переведення на осілий спосіб життя цілковито зруйнувала традиційно кочівне господарювання. Навіть затяті сталіністи, такі як Станіслав Косіор, перший секретар ЦК Компартії (більшовиків) України, чи Міхаїл Хатаєвич, перший секретар Дніпропетровського обкому партії, вимагали від Сталіна і Молотова зменшити план збору продуктів: «Щоб у майбутньому виробництво могло зростати відповідно до потреб пролетарської держави, — писав Хатаєвич Молотову в грудні 1932 p., — ми повинні враховувати мінімальні потреби колгоспників, інакше нікому буде сіяти і забезпечувати виробництво».

«Ваша позиція, — відповідав Молотов, — глибоко помилкова, небільшовицька. Ми, більшовики, не можемо поставити потреби держави — потреби чітко визначені партійними рішеннями — ні на десяте чи навіть на друге місце».

Через декілька днів Політбюро надіслало місцевим органам влади циркуляр, в якому наказувало, щоб у тих колгоспників, які ще дотепер не виконали свого плану, було негайно відібрано «все зерно, яке вони зберігали, навіть так званий посівний резерв»!

Змушені віддавати під страхом погроз, а навіть тортур всі свої мізерні запаси, позбавлені засобів чи можливості що-небудь купити, мільйони селян із найбагатших сільськогосподарських регіонів Радянського Союзу, без сумніву, приречені на голод і не знаходили іншого виходу, як їхати у міста. Але уряд запровадив 27 грудня 1932 р. внутрішній паспорт і обов'язкову реєстрацію городян для того, щоб обмежити масовий відхід із села в місто, «ліквідувати соціальний паразитизм» і «боротися із проникненням куркульських елементів у міста». Зіткнувшись із втечею селян, які намагалися таким чином вижити, уряд видав 22 січня 1933 р. циркуляр, який прирікав на сплановану заздалегідь смерть мільйони знесилених голодом селян. Підписаний Сталіним і Молотовим циркуляр наказував місцевим органам влади і зокрема ГПУ заборонити «усіма способами масові виїзди селян України і Північного Кавказу у міста. Після арешту контрреволюційних елементів інші втікачі будуть повернені на їхні місця постійного проживання». Циркуляр так пояснював цю ситуацію: «Центральний комітет і Радпарком, писав Сталін, мають докази того, що це масова втеча з України, а також масова втеча. Торішня, були організовані ворогами радянської влади, есерами та польськими агентами з метою пропаганди, задля дискредитації колгоспного ладу зокрема і радянської влади загалом з допомогою селян, які втікають у північноукраїнські області СРСР». В усіх регіонах, охоплених голодом, продаж залізничних квитків було негайно припинено; для того щоб перешкодити селянам покидати свої райони, встановлено блокпости, що їх контролювали спецчастини ГПУ.

На початку березня 1933 р. в донесенні політичної поліції уточнювалося, що протягом одного лише місяця в рамках операцій, призначених для обмеження масового відходу голодуючих селян у міста, було перехоплено 219 460 осіб; 186 588 було «повернено в місця проживання», решту ж арештовано й передано в суд. У звіті нічого не говорилося про становище людей, вигнаних за межі міст.

Ось свідчення з цього приводу італійського консула у Харкові — центрі однієї із областей, найбільш уражених голодом:

«Упродовж одного тижня було створено службу з надання притулку полишеним напризволяще дітям. Справді, окрім селян, які ринули в місто, оскільки не мають жодної надії вижити на селі, є діти, яких батьки привозять сюди, а потім залишають, вертаючись на село, щоб там померти. Вони сподіваються, що в місті хтось подбає про їхнє потомство. (...) Ось уже тиждень, як мобілізували двірників у білих халатах, вони патрулюють місто і відводять дітей у найближчі відділки міліції. (...) Близько півночі їх починають відвозити у вантажівках на Сіверо-Донецький вантажний вокзал. Там збирають дітей, знайдених на вокзалах, у поїздах, а також селянські сім'ї, самотніх літніх людей, яких захопили упродовж дня. Є тут медичний персонал (...), який здійснює «відбір». Тих, які ще не спухли і подають надію на виживання, відправляють до бараків на Холодній Горі, де в ангарах на соломі поволі умирає близько 8 тис. душ, переважно дітей. (...) Розпухлих людей перевозять товарняками на село і покидають за 50-60 кілометрів від міста так, що вони помирають без свідків. (...) Із прибуттям на місце розвантаження копають великі ями і виносять туди з вагону усіх мерців».