23 листопада 2013 року день пам'яті жертв голодомору та політичних репресій

Деталі

Категорія: Цікаве

Тривалий час серед «білих плям» радянської історії фігурував Великий голод 1932-1933 pp., який за незаперечними нині даними спричинився до 6 млн. жертв. Проте ця катастрофа не нагадувала інших випадків голоду, що їх періодично зазнавала царська Росія. Він був прямим наслідком нової системи «військово-феодальної експлуатації» селянства (за висловом антисталінського більшовицького лідера Миколи Бухаріна), яка панувала під час примусової колективізації, і трагічною ілюстрацією вражаючого суспільного занепаду, що супроводжував штурмування села радянською владою в кінці 20-х років.

На відміну від ситуації 1921-1922 pp., коли радянський уряд визнав голод і відверто звернувся по допомогу до міжнародної спільноти, голод 1932-1933 pp. режим заперечував, заглушивши своєю пропагандою ті нечисленні голоси, які за кордоном привертали увагу до цієї трагедії. В цьому значною мірою допомагали запрошені «свідки», подібні до французького депутата і лідера радикальної партії Едуарда Ерріо, який, мандруючи влітку 1933 р. Україною, гучно трубив, що бачить тут лише «чудово зрошені й оброблені колгоспні поля» і «надзвичайний врожай», а далі, перш ніж закінчити, категорично говорив: «Я подорожував Україною, і я мовлю вам, що бачив її такою як рясний сад». Таке засліплення було насамперед наслідком організованих керівництвом ГПУ спектаклів для закордонних гостей, маршрут яких пролягав через так звані зразкові колгоспи та дитячі садки. Таке засліплення звичайно підсилювали, зокрема, політичні міркування французьких керівників, які на той час були при владі і не хотіли переривати намічений процес зближення з Радянським Союзом, боячись зостатися віч-на-віч із Німеччиною, яка становила виразну загрозу після недавнього приходу до влади Адольфа Гітлера.

Тим не менше, певна кількість високих політичних лідерів, зокрема німецьких та італійських, була дуже добре обізнаною з голодом 1932-1933 pp. Недавно виявлені й оприлюднені італійським істориком Андреа Ґраціозі донесення італійських дипломатів, які працювали у Харкові, Одесі або Новоросійську, свідчать про те, що Муссоліні старанно перечитував згадані тексти, був чудово поінформований про ситуацію, однак не використовував її для своєї антикомуністичної пропаганди. Навпаки, влітку 1933 р. було підписано італо-радянський торговельний договір, а за ним договір про дружбу і ненапад. Заперечувану, або принесену в жертву на вівтар державних інтересів, правду про Великий голод, про який писали у виданнях українських закордонних організацій, що виходили малим тиражем, почали визнавати лише в другій половині 80-х років після опублікування низки праць та досліджень як західних істориків, так і дослідників колишнього Радянського Союзу.

Звичайно, важко зрозуміти голод 1932-1933 pp. поза контекстом нових відносин між совітською державою та селянством, сформованих в умовах примусової колективізації села. У селах, де здійснено було колективізацію, стратегічну роль відігравав колгосп. Колгоспне господарство повинно було забезпечити державі стабільне постачання сільськогосподарської продукції, яку дедалі наполегливіше вилучали із «колективного» врожаю. Щоосені кампанія реквізиції врожаю перетворювалась на справжнє силове змагання між державою та селянством, яке відчайдушно намагалося залишити собі бодай частину зерна. Ставки були великі: для держави — якомога більші побори, д ля селянина — проблема виживання. Що врожайнішою була область, тим більше з неї стягалося: 1930 р. держава забрала 30 % сільськогосподарської продукції в Україні, 38 % — на багатих рівнинах Кубані й Північного Кавказу, 33 % врожаю — в Казахстані. 1931р. при набагато нижчому врожаї це процентне співвідношення становило відповідно 41,5 %, 47 % та 39,5 %. Така практика могла лише повністю дезорганізувати виробничий цикл; досить тут нагадати, що за НЕПу селяни виставляли на продаж лише 15-20 % свого врожаю, залишаючи 12-15 % для сівби, 25-30% — для худоби, а решту для власного споживання. Між селянами, готовими вдаватися до будь-яких хитрощів, аби тільки вберегти частину свого врожаю, та органами місцевої влади, змушеними будь-якою ціною виконати все більш і більш нездійсненні плани (1932 р. план на 32 % перевищував минулорічний) конфлікт був неминучим.

Кампанія збору 1932 р. розвивалася дуже повільно. Як тільки почалися жнива, колгоспники намагалися приховати або «вкрасти» вночі частину врожаю. Створюється справжній «фронт пасивного опору», підсилений мовчазною і взаємною згодою, а вона часто провадила від колгоспника до бригадира, від бригадира до бухгалтера, від бухгалтера до голови колгоспу, — того селянина, який нещодавно пішов на підвищення, від голови колгоспу до місцевого секретаря партійного осередку. Щоб «забрати зерно», центральна влада змушена була відправляти нові «ударні бригади», набрані у містах серед комсомольців і комуністів.

Ось що писав своєму керівництву про справжній воєнний клімат, який панував тоді на селах, інструктор Центрального виконкому, відправлений у відрядження у хлібний район Нижньої Волги:

«Арештовує й обшукує кожен: члени сільради, різні емісари, члени ударних бригад, перший-ліпший комсомолець, який не лінувався це робити. Того року перед судом стало 12 % господарів, не враховуючи вивезених куркулів, оштрафованих селян тощо. За підрахунками колишнього помічника районного прокурора впродовж останнього року 15 % дорослого населення були жертвами тих чи інших репресій. Якщо додати до цього, що упродовж останнього місяця вісімсот господарів виключено з колгоспів, ви матимете уявлення про розмах репресій у районі (...). Якщо виключити ті випадки, коли масові репресії дійсно виправдані, слід сказати, що результативність репресивних заходів не перестає зменшуватись, переступивши певну межу, їх дедалі важче втілювати (...). Всі тюрми переповнені, аж тріщать. Тюрма в Балашеві містить у 5 разів більше людей, аніж це передбачено, а в Єлані, в маленькій районній тюрмі, є 610 в'язнів. Упродовж останнього місяця балашевська тюрма «віддала в Єлан 78 засуджених, серед яких 48 мали терміни менше 10 років; 21 з них було відразу ж звільнено. (...). Щоб покінчити з тим славнозвісним методом, єдиним, який тут застосовується — методом сили, — ще два слова про селян-одноосібників, щодо яких вжито все, аби усунути їх від сівби та виробництва.

Подальший приклад показує, наскільки залякали селян-одноосібників: у Морцях селянин-одноосібник, який, однак виконав свій план на 100 %, прийшов до товариша Фомічева, голови райвиконкому, і попросив, щоб той заслав його на Північ, бо так чи інакше, пояснював він, «неможливо жити за таких умов». Такою ж примітною є петиція, яку підписало шістнадцять селян-одноосібників Олександрівської сільради, в якій вони просять вислати їх з цього району! (...). Одне слово, єдина форма «роботи з масами» — це «штурм»: беремо штурмом посіви, кредити, поголів'я худоби, «штурмуємо» роботу тощо. Нічого не робиться без «штурму». (...). «Штурмуємо» вночі, з 9-10 год. вечора до світанку. «Штурм» відбувається так: «ударна бригада», яка засідає в хаті, «викликає» по черзі кожного, хто не виконав того чи іншого зобов'язання чи плану, і «переконує», застосовуючи різні способи, в необхідності виконати свої зобов'язання. Так «штурмують» кожну особу в списку, і так цілу ніч».

У цьому репресивному арсеналі вирішальну роль відігравав сумнозвісний закон, прийнятий 7 серпня 1932 р., — у розпал війни між селянством і режимом. Закон передбачав десятирічне табірне ув'язнення або смертну кару «за будь-яку крадіжку або розбазарювання соціалістичної власності». Він був знаний у народі під назвою «закон про колоски», оскільки найчастіше судили тих, хто вкрав декілька колосків пшениці чи жита з колгоспних полів. За цим злочинним законом від серпня 1932 р. до грудня 1933 р. засудили понад 125 тис. осіб, з них 5400 —до смертної кари.

Незважаючи на ці драконівські заходи, зерно «не надходило». На середину жовтня 1932 р. план збору в основних хлібних регіонах країни було виконано лише на 15-20%. «Для прискорення збору врожаю» 22 жовтня 1932 р. Політбюро вирішило відправити в Україну і на Північний Кавказ дві надзвичайні комісії: одну з них очолював В'ячеслав Молотов, другу — Лазар Каганович. 2 листопада комісія Лазаря Кагановича, до якої входив Генріх Ягода, прибула до Ростова-на-Дону. Відразу ж було скликано нараду всіх районних секретарів партії Північного Кавказу, де прийняли таку резолюцію: «У зв'язку з особливо ганебним провалом плану збору зернових зобов'язати місцеві партійні організації покінчити із саботажем, організованим куркульськими контрреволюційними елементами, подолати опір сільських комуністів та голів колгоспів, які очолили цей саботаж». Для певної кількості районів, вписаних у «чорний список» (за офіційною термінологією), було вжито низку заходів: вилучення із крамниць усіх продуктів, повне призупинення торгівлі, негайне погашення всіх наявних кредитів, надзвичайне оподаткування, арешт усіх «саботажників», «чужих елементів» та «контрреволюціонерів» за прискореною процедурою під егідою ГПУ. У випадку продовження «саботажу» населення підлягало масовій депортації.

Упродовж тільки листопада 1932 p., першого місяця «боротьби із саботажем», у цьому високостратегічному з погляду сільськогосподарського виробництва регіоні, яким був Північний Кавказ, заарештовано 5 тис. сільських комуністів, яких вважали «злочинно байдужими» до «саботажу» програми збору зернових, і 15 тис. колгоспників. У грудні розпочинаються масові депортації не лише куркулів, але й загалом цілих сіл, зокрема козацьких станиць, яких уже торкнулися подібні заходи 1920 р. Число спецпоселенців різко збільшилося. Якщо 1932 р. за даними адміністрації Гулагу стало відомо про прибуття 71 236 депортованих, то 1933 р. зареєстровано 268 091 нових спецпоселенців.

Тим часом в Україні комісія Молотова застосувала подібні заходи: запис районів, де план збору не був виконаний, у «чорний список» з усіма вищезгаданими наслідками: чистка місцевих партійних організацій, масові арешти не лише колгоспників, але й кадрових працівників колгоспів, підозрюваних у «применшенні даних про сільськогосподарську продукцію». Згодом ці заходи поширено й на інші регіони, де продукували зернові.

Чи могли ці репресивні заходи допомогти державі виграти війну з селянами? Ні, — підкреслював у особливо детальному звіті італійський консул у Новоросійську:

«Потужно озброєний і могутній радянський апарат насправді безсилий здобути перемогу в одній чи кількох серйозних битвах; ворог не є щільно зосереджений, його сили розсіяні, і він виснажує супротивника у нескінченній серії дрібних операцій: тут не прополено поле, там приховали декілька центнерів зерна; а ще несправний трактор, а другий — навмисне поламаний, третій — у роз'їздах, замість того, щоб працювати, десь поїхав... А ще виявляється, що обікрали склад, що малі чи великі бухгалтерські книги погано ведуться або мають сфальсифіковані записи, а голови колгоспів через страх чи небажання не говорять правди у своїх звітах... І так далі, до безконечності, весь час те саме на цій безмежній території! (...) Ворога доводиться шукати від хати до хати, від села до села. Це так, немовби носити воду решетом»!

Отже, щоб переконати «ворога», залишалося одне — виморити його голодом.

Перші донесення про загрозу «критичної харчової ситуації» узимку 1932-1933 pp. надійшли до Москви ще з літа 1932 р. У серпні 1932 р. Молотов доповів Політбюро про те, що існує «реальна загроза голоду навіть у районах, де врожай був чудовим». Тим не менше, він запропонував за всяку ціну виконати план збору. У серпні того ж року Ісаєв, голова Раднаркому Казахстану, інформував Сталіна про масштаби голоду в цій республіці, де колективізація — переведення на осілий спосіб життя цілковито зруйнувала традиційно кочівне господарювання. Навіть затяті сталіністи, такі як Станіслав Косіор, перший секретар ЦК Компартії (більшовиків) України, чи Міхаїл Хатаєвич, перший секретар Дніпропетровського обкому партії, вимагали від Сталіна і Молотова зменшити план збору продуктів: «Щоб у майбутньому виробництво могло зростати відповідно до потреб пролетарської держави, — писав Хатаєвич Молотову в грудні 1932 p., — ми повинні враховувати мінімальні потреби колгоспників, інакше нікому буде сіяти і забезпечувати виробництво».

«Ваша позиція, — відповідав Молотов, — глибоко помилкова, небільшовицька. Ми, більшовики, не можемо поставити потреби держави — потреби чітко визначені партійними рішеннями — ні на десяте чи навіть на друге місце».

Через декілька днів Політбюро надіслало місцевим органам влади циркуляр, в якому наказувало, щоб у тих колгоспників, які ще дотепер не виконали свого плану, було негайно відібрано «все зерно, яке вони зберігали, навіть так званий посівний резерв»!

Змушені віддавати під страхом погроз, а навіть тортур всі свої мізерні запаси, позбавлені засобів чи можливості що-небудь купити, мільйони селян із найбагатших сільськогосподарських регіонів Радянського Союзу, без сумніву, приречені на голод і не знаходили іншого виходу, як їхати у міста. Але уряд запровадив 27 грудня 1932 р. внутрішній паспорт і обов'язкову реєстрацію городян для того, щоб обмежити масовий відхід із села в місто, «ліквідувати соціальний паразитизм» і «боротися із проникненням куркульських елементів у міста». Зіткнувшись із втечею селян, які намагалися таким чином вижити, уряд видав 22 січня 1933 р. циркуляр, який прирікав на сплановану заздалегідь смерть мільйони знесилених голодом селян. Підписаний Сталіним і Молотовим циркуляр наказував місцевим органам влади і зокрема ГПУ заборонити «усіма способами масові виїзди селян України і Північного Кавказу у міста. Після арешту контрреволюційних елементів інші втікачі будуть повернені на їхні місця постійного проживання». Циркуляр так пояснював цю ситуацію: «Центральний комітет і Радпарком, писав Сталін, мають докази того, що це масова втеча з України, а також масова втеча. Торішня, були організовані ворогами радянської влади, есерами та польськими агентами з метою пропаганди, задля дискредитації колгоспного ладу зокрема і радянської влади загалом з допомогою селян, які втікають у північноукраїнські області СРСР». В усіх регіонах, охоплених голодом, продаж залізничних квитків було негайно припинено; для того щоб перешкодити селянам покидати свої райони, встановлено блокпости, що їх контролювали спецчастини ГПУ.

На початку березня 1933 р. в донесенні політичної поліції уточнювалося, що протягом одного лише місяця в рамках операцій, призначених для обмеження масового відходу голодуючих селян у міста, було перехоплено 219 460 осіб; 186 588 було «повернено в місця проживання», решту ж арештовано й передано в суд. У звіті нічого не говорилося про становище людей, вигнаних за межі міст.

Ось свідчення з цього приводу італійського консула у Харкові — центрі однієї із областей, найбільш уражених голодом:

«Упродовж одного тижня було створено службу з надання притулку полишеним напризволяще дітям. Справді, окрім селян, які ринули в місто, оскільки не мають жодної надії вижити на селі, є діти, яких батьки привозять сюди, а потім залишають, вертаючись на село, щоб там померти. Вони сподіваються, що в місті хтось подбає про їхнє потомство. (...) Ось уже тиждень, як мобілізували двірників у білих халатах, вони патрулюють місто і відводять дітей у найближчі відділки міліції. (...) Близько півночі їх починають відвозити у вантажівках на Сіверо-Донецький вантажний вокзал. Там збирають дітей, знайдених на вокзалах, у поїздах, а також селянські сім'ї, самотніх літніх людей, яких захопили упродовж дня. Є тут медичний персонал (...), який здійснює «відбір». Тих, які ще не спухли і подають надію на виживання, відправляють до бараків на Холодній Горі, де в ангарах на соломі поволі умирає близько 8 тис. душ, переважно дітей. (...) Розпухлих людей перевозять товарняками на село і покидають за 50-60 кілометрів від міста так, що вони помирають без свідків. (...) Із прибуттям на місце розвантаження копають великі ями і виносять туди з вагону усіх мерців».

На селах смертність досягла апогею навесні 1933 р. До голоду додався тиф: у містечках із декількома тисячами населення тих, що вижили, було лише кілька десятків. У звітах ГПУ, як і в звітах італійських дипломатів, які працювали в Харкові, зазначалися випадки канібалізму:

«У Харкові щоночі підбирають близько 250 трупів людей, померлих від голоду або тифу. Зауважили, що в дуже багатьох із них нема печінки, яку, здавалося, витягнули через велику різану рану. Міліція врешті спіймала декількох із тих таємничих «різників», які зізналися, що з цього м'яса вони виготовляли фарш для пиріжків, які згодом продавали на базарі».

У квітні 1933 р. письменник Михайло Шолохов, проїжджаючи через одну кубанську станицю, написав два листи Сталіну, детально розповідаючи про те, як місцева влада вилучила під тортурами усі запаси у колгоспників, приречених на голод. Він просив першого секретаря надіслати допомогу продуктами. У відповіді письменникові Сталін відверто розкривав свою позицію: селян покарано справедливо за те, що «влаштовували страйк і саботаж», вели «приховану війну проти радянської влади, війну на смерть» . Протягом 1933 p., коли мільйони селян вмирало з голоду, радянський уряд продовжував експортувати за кордон 18 млн. центнерів пшениці для «потреб індустріалізації».

Демографічні архіви і переписи населення 1937 і 1939 pp., які до останніх років були засекречені, дають змогу визначити масштаби голодомору 1933 р. Географічно «зона голоду» охоплювала одночасно Україну, частину чорноземної зони, багаті рівнини Дону, Кубані і Північного Кавказу, переважну частину Казахстану. Голод і злидні охопили близько сорока мільйонів людей. У найбільш голодуючих областях, як-от сільські зони довкола Харкова, смертність між січнем і червнем 1933 р. збільшилась у десять разів порівняно із середніми показниками: 100 000 смертей у червні 1933 р. в Харківській області — порівняно із 9000 у червні 1932 р. При тому дуже багато смертей просто не реєстрували. Сільські зони, звичайно, постраждали дужче, ніж міста, однак і їх не оминуло лихо. Харків за один рік втратив понад 120 000 мешканців, Краснодар —40 000, Ставрополь — 20 000.

Окрім «зон голоду», демографічні втрати, викликані злиднями, теж заслуговують на увагу. В сільських зонах Московської області смертність зросла на 50 % від січня до червня 1933 р.; в місті Іваново, терені голодних бунтів 1932 p., смертність зросла на 35% протягом першого півріччя 1933 р. Упродовж 1933 р. по всій країні спостерігається додаткове збільшення смертності на шість мільйонів. Значною мірою це спричинив голод — можна без сумніву визначити підсумок цієї трагедії приблизно у 6 млн. жертв. Українське селянство заплатило найважчу данину — принаймні 4 млн. життів. У Казахстані приблизно 1 млн. померлих, зокрема серед кочівного населення, примусово переведеного на осілий спосіб життя, позбавленого від часу колективізації своєї худоби. На Північному Кавказі і в чорноземній зоні — 1 млн. померлих.

За п'ять років до Великого терору, який насамперед вдарить по інтелігенції і відповідальних кадрах економіки і партії, голодомор 1932-1933 pp., апогей другого етапу анти-селянської війни, розпочатої 1929 р. державою-партією, постає вирішальним епізодом становлення репресивної системи, яку випробовували відповідно до політичного моменту проти тієї чи іншої суспільної групи. З низкою своїх жорстокостей, тортур, убивства цілих народів голодомор відображає величезний політичний і соціальний занепад. Бачимо, як зростає кількість місцевих тиранів і деспотів, готових на все задля того, щоб вилучити в селян їхні останні харчі, бачимо появу варварства. Репресії перетворюються на щоденну практику. Водночас із епідеміями та «розбоєм» з'являються знову покинені діти і канібалізм; виростають «бараки смерті», селяни зазнають нової форми рабства під наглядом держави-партії. Як передбачливо писав Сергій Орджонікідзе у січні 1934 р. Сергієві Кірову: «Наші кадри, які перейшли через ситуацію 1932-33 pp. і вистояли, справді загартовані як сталь. Думаю, що з ними ми побудуємо державу, якої ще ніколи не знала історія».

Чи слід бачити у цьому голоді, як це роблять сьогодні деякі українські публіцисти та історики, «геноцид українського народу?» Безперечно, що українське селянство було основною жертвою голодомору 1932-1933 pp., і що цьому «штурмові» передувало з 1929 р. декілька наступів проти звинуваченої спершу у «націоналістичних ухилах» української інтелігенції, а пізніше, починаючи з 1932 p., проти частини українських комуністів. Можна, безперечно, використовуючи вислів Андрія Сахарова, говорити про «українофобію Сталіна». Однак, важливо також зазначити, що відповідно репресії голодом торкнулися і козацьких земель Кубані, Дону та Казахстану. У цій республіці з 1930 р. колективізація і примусове переведення на осіле життя кочівників мали згубні наслідки: за два роки було знищено 80 % поголів'я худоби. Залишившись без майна, доведені до голоду, два мільйони казахів емігрували — близько півмільйона до Центральної Азії і півтора мільйона до Китаю.

Насправді, у багатьох регіонах, як в Україні, на козацьких землях, навіть у деяких районах чорнозему голод виявився останнім епізодом протистояння, що розпочалося 1918-1922 pp. між більшовицькою державою і селянством. Спостерігаємо дивний збіг територій потужного протистояння конфіскації 1918-1921 pp., колективізації 1929-1930 pp. і територій, уражених голодом. З чотирнадцяти тисяч зареєстрованих ГПУ повстань і бунтів 1930 р. понад 85 % відбулися в регіонах опісля «покараних» голодом у 1932-1933 pp. Саме ці найбагатші і найдинамічніші сільськогосподарські регіони, які водночас могли б найбільше віддати державі і найбільше втрачали за системи вилучення сільськогоспо¬дарської продукції в рамках впровадженої примусово колективізації, були найчутливіше вражені голодомором 1932-1933 pp.

УРИВКИ З ЛИСТА, ЯКОГО МИХАЙЛО ШОЛОХОВ, АВТОР «ТИХОГО ДОНУ»,
4 квітня 1933 р.
НАДІСЛАВ СТАЛІНУ:

«Товаришу Сталін! Вешенський район, як і багато інших районів Північ¬ного Кавказу, не виконав плану поставки зернових не через якийсь «куркульський саботаж», але через погане місцеве партійне керівництво... Минулого грудня обласний партком відправив для «прискорення» кампанії збору «уповноваженого» товариша Овчіннікова. Той вжив таких заходів:

1) реквізував усе наявне зерно включно із «авансом», який керівництво колгоспів дало колгоспникам для засіювання нового врожаю;

2) розділив по сім'ях поставки, які кожен колгосп мав дати державі. Якими були результати таких заходів? Коли розпочалася конфіскація, селяни почали ховати і закопувати пшеницю. Щодо кількісних цифрових наслідків усіх цих конфіскацій: «знайдено» — 5 930 центнерів зерна... А ось декілька методів, які застосовували для того, щоб одержати ці 593 тонни, частина з яких була закопана ... щез 1918 року!

Метод холоду... Колгоспника роздягають і ставлять «на холод», зовсім голим у сарай... Часто ставили «на холод» цілі бригади колгоспників.

Гарячий метод. Обливають ноги і подоли спідниць колгоспниць керосином і підпалюють. Потім його гасять — і знову все спочатку...

В колгоспі Наполовському якийсь Плоткін, «уповноважений» райкому, змушував допитуваних колгоспників лягати на пічку, розжарену до червоного, потім їх «охолоджував», зачинивши голими в сараї...

У колгоспі Лебяженському колгоспників вишиковували в ряд під стіною й імітували розстріл...

Я міг би продовжувати до безконечності такі приклади. Це не «зловжи¬вання», ні, це звичайний метод збору зерна...

Якщо Вам видасться, що мій лист заслуговує на увагу ЦК, пришліть сюди справжніх комуністів, які матимуть відвагу викрити тих, хто завдав смертельного удару колгоспному будівництву у цьому районі... Ви наша єдина надія.

Ваш Михайло Шолохов (Президентські архіви, 45/1/827/7-22)

ВІДПОВІДЬ СТАЛІНА М. ШОЛОХОВУ, 6 травня 1933 р.

«Дорогий товаришу Шолохов,

Я отримав ваші два листи. Допомога, про яку ви просили, надана. Я відправив товариша Шкірятова, щоб він розібрався у тих справах, про які ви мені розповідаєте. Прошу вас йому допомогти. Ось так. Але це не все, що я вам хотів сказати, товаришу Шолохов. Насправді, ваші листи змальовують картину, яку б я назвав необ'єктивною, і щодо цього я хотів би написати вам декілька слів.

Я вдячний вам за листи, які викривають невеличку хворобу нашого апарату, і показують, що, бажаючи зробити добре, тобто роззброїти наших ворогів, деякі з наших партійних службовців напосідають на наших друзів і можуть навіть стати чистими садистами. Однак ці зауваження абсолютно не означають, що я з усім повністю з вами згідний. Ви бачите один бік справи і бачите досить добре. Але це лише один бік справи. Щоб у політиці не помилятися — а ваші листи це вже не література, це чиста політика — потрібно вміти бачити й другий бік життя. А другий бік полягає в тому, що шановні хлібороби вашого району — та не тільки вашого — страйкували, займалися саботажем і були ладні залишити робітників і Червону армію без хліба! Той факт, що саботаж був спокійним і на вигляд мирним (без кровопролиття), нічого не змінює по суті справи, бо шановні хлібороби вели приховану війну проти радянської влади. Війну на смерть, дорогий товаришу Шолохов!

Звичайно, ці специфічні особливості не можуть виправдати зловжи¬вань наших службовців, як ви про це кажете, і винні мусять відповісти за свої вчинки. Але ясно як день, що наші шановні хлібороби не є безневин¬ними овечками, як це може видатися при читанні ваших листів.

На все добре. Тисну вашу руку.

Ваш Й. Сталін» (Президентські архіви, 3/61/549/194)

«Голодомор», Розділ із книги «Чорна Книга комунізму (злочини, террор і репресії)» Стефан Куртуа та інш.

За матеріалами сайту: "Духовний Дзвін"

Залишайте свої коментарі

• Ім'я (Обов'язково):
• Email (Обов'язково):

0 / 300 Обмежання символів

Ваш текст повинен бути між 10-300 символів

Введіть текст, представлений на малюнку нижче. Якщо не видно символів? оновити картинку

Відіслати Коментар

• Коментарі

Коментарі

• Сортувати: Старі першими
• Сортувати: Нові першими

• Коментарів немає

Stickies

Lovies