Цитата дня:

Бог ніколи не стає на бік однієї людини проти іншої. Він — Бог усіх людей. Кожна людина, навіть найбільш грішна, може сказати: «Бог є моїм Богом, Бог б зі мною».
Яцек Кшиштофович.

Як живе нині УГКЦ в Криму?

Більше ніж два місяці минуло після так званого всекримського референдуму, за підсумками якого Росія внесла півострів до свого складу. Після анексії Росією Криму, яку засудили майже всі країни світу, окрім Сирії, Північної Кореї та Уганди, українці та кримські татари опинилася у складній ситуації. Очевидним є те, що утисків зазнають українці і татари в Криму, а не росіяни в Україні.

В окупованому Криму під великою загрозою опинилися й українські Церкви, які ніколи не толерувала Росія. Українські Церкви, які й без того не мали в Криму сприятливих обставин для розвитку, тепер зазнають потужного тиску. Наразі найбільше постраждала Українська Греко-Католицька Церква.

Як приклад наведемо відомий випадок із військовим капеланом у Криму, отцем Миколою Квичем. Його 14 березня заарештували на півострові, інкримінуючи йому підготовку «масових заворушень». Переслідували також і військового капелана, настоятеля Покровського храму в Євпаторії протоієрея Богдана Костецького. Після цього випадку священнослужителі УГКЦ були змушені покинути свої парафії. Нині з п’яти священиків УГКЦ, котрі більше ніж десятиліття прожили в АРК зі своїми сім’ями, туди повернувся лише один. Іще двоє отців монашого чину стали служити в Криму вже після «референдуму».

Отець Богдан – із села Летні Дрогобицького району Львівської області. З 1997-го по 2003 рік навчався в Івано-Франківському теологічному інституті. Коли закінчував свої студії, дізнався, що владика Василь (Івасюк) потребує священиків для Одесько-Кримського екзархату. І – зголосився.

Певний час віддавався лікарняному капеланству в Одесі. Коли ж владика переконував, що треба розвивати нашу Церкву в Криму, позаяк там лише три ієреї працюють, ні на мить не завагався і поїхав на Кримський півострів. Разом із отцем Віктором Гуменюком із Сімферополя почали відшукувати майбутніх парафіян і реєструвати греко-католицькі громади в Джанкої, Керчі та інших містах Криму.

Отче Богдане, розкажіть про історію УГКЦ в Криму. Як відбувалося становлення?

Становлення громад Української Греко-Католицької Церкви в Криму було і є досить нелегким. Головною проблемою до сьогодні залишається відсутність храмів і перешкоди в їхній побудові. Літургії для кримських греко-католиків наразі доводиться відправляти або в храмах інших конфесій (як це було Керчі та є тепер в Ялті, де греко-католики збиралися на Служби Божі в римо-католицьких костелах), або в помешканнях священиків (Сімферополь) чи спеціально пристосованих приміщеннях (Євпаторія, Севастополь).

Громадами до референдуму опікувалися п’ятеро священиків. Тепер із одружених священнослужителів в Криму я один. Правда, завдяки ще тоді владиці-номінанту Михайлові (Бубнію) (нині Екзарх Одеський та Адміністратор Кримський) кримські парафії без духовної опіки не залишилися. Сьогодні в наших парафіях служать монахи – отці студити, отці редемптористи та отці василіани. Відсутність власних релігійних споруд призводить до того, що багато вірян Греко-Католицької Церкви, які мешкають у цих населених пунктах, просто не знають не лише про місця перебування релігійних громад, а й взагалі про їх існування, відвідуючи храми інших конфесій.

«Різним конфесіям інших національностей землі під будівництво церков дають легко, а ось нам треба довго боротись. Ще й до того ж доводиться терпіти ідеологічні напади і хуліганські шовіністичні прояви ворожості – у Євпаторії навіть вікна та двері ламали в храмі та зробили образливі написи. Проте, дотримуючись законів Святого Писання, несемо свій хрест і збираємося великою кількістю в тісних приміщеннях, прославляючи Господа Бога, маючи надію, що права українських християн в Україні таки будуть захищені», − писала колись у своїх коментарях голова Союзу Українок Севастополя п. Богдана Процак.

Отче Богдане, як і коли ви розпочали служіння в Євпаторії?

Це був травень 2005 року. На початку ми шукали людей, які потребували Божого Слова, – у маршрутках, на базарі. Я сідав за телефон і обдзвонював абонентів із довідника, запитуючи, чи не знають, де в Євпаторії є українська Церква. Якщо відповідали українською, то через кілька днів знову набирав цей номер та випитував, хто вони, звідки, чим займаються. З такої приязної бесіди виростали приязні знайомства, народжувалася наша Церква в цьому курортному місті. Звичайно, були й випробування, можна сказати, переслідування. Навіть думав, що поїду з Євпаторії, особливо ж коли забрали в міліцейський відділок для давання показань – у неділю правив Службу Божу в одній із бібліотек, а хтось доніс. Нас розігнали, звісно, бібліотекаря навіть хотіли звільнити з роботи.

Але допоміг «випадок». Того ж таки тижня якось я в задумі міряв кроками одну з вулиць, аж моє вухо вловило добірну українську. Як зачарований, переслідував я старшого чоловіка. Урешті, наважився й зав’язав розмову, висловивши захоплення розмовною українською мовою. «Бо я українець», – усміхнувся той у відповідь. З’ясувалося, це був директор профспілок Євпаторії Микола Васильович Сакун, родом із Чернігівщини. Коли ж він дізнався про поневіряння місцевої громади УГКЦ, раптом пожвавішав і утішено сказав, що допоможе, бо прихильно ставиться до греко-католиків, адже мав колись нагоду приятелювати з покійним владикою Павлом Василиком і не забув його слів: «Пане Миколо, якщо колись тут буде наш священик, наша Церква, аби ви допомогли їм». Нарешті він дочекався того часу!

Відтоді ми відправляємо Літургію в приміщенні бібліотеки центральної курортної поліклініки, де винаймаємо за сприяння Миколи Васильовича одну з кімнат уже протягом майже десяти років.

Греко-католицьку громаду Євпаторії відвідували й колишній Глава Церкви Блаженніший Любомир (Гузар), і Блаженніший Святослав (Шевчук). Тісно співпрацює парафія з Дрогобицькою духовною семінарією, часто приїжджають до нас у гості письменник Микола Луків, співак Павло Дворський.

Отче Богдане, який стан загалом УГКЦ нині в Криму?

Після викрадення отця Миколи Квича в Севастополі (14 березня 2014 р. – Ред.) ми змушені були виїхати з Криму. Але я довго дома сидіти не зміг і знову повернувся. Присягав Богові й повинен бути тут із людьми. У цьому мене підтримала і дружина. Ми вирішили залишити старших дітей у батьків на Тернопільщині, а сюди привезли нашу найменшу дитину Анастасію, яка є інвалідом з дитинства і потребує нашого щоденного догляду.

Досі молилися в римо-католицькому костелі, де нас радо приймали.

Були складені графіки богослужінь. У нас – свій, у римо-католиків – свій. Традиційне богослужіння відбулося й на Великдень. Після святкової Літургії я їздив по Криму, де є наші парафії, освячувати паски. У цьому мені також допомагали двоє священиків-редемптористів.

Однак і в цей важкий час сталося чудо Боже! Нам продовжили оренду приміщення, де ми раніше служили, – в бібліотеці курортної поліклініки. І вже у відновленому храмі (каплиці) парафії Покрови Пресвятої Богородиці УГКЦ в Євпаторії ми 1 червня 2014 року Божого відслужили Святу Літургію. Богослужіння знаменувало закінчення парафіяльних місій, які на наше прохання проводив місіонер о. Кшиштоф Бузіковський, ОМІ, настоятель монастиря монахів облатів у Криму.

До речі, наша парафія до останніх подій будувала собі церкву, купила для того землю. Фактично збудовано вже половину, але зараз процес у підвішеному стані. У тій ситуації, яка склалася, у нас немає коштів для продовження будівельних робіт. Сподіватимемося, що знайдуться жертводавці, можливо і серед вірних УГКЦ у ваших парафіях, котрі допоможуть нам завершити останні роботи. Не залишати ж нами недобудованої церкви та переїжджати до Західної України. Тому звертаюся з проханням до всіх небайдужих підтримати нас у складній ситуації.

Отче Богдане, чи не було якихось натяків на юридичну заборону щодо діяльності УГКЦ на території півострова?

Щодо майбутнього Церкви я звертався у відповідні служби. Повідомили, що інструкцій зверху поки не отримували (щодо діяльності УГКЦ. – Ред.), сказали: «Ждітє». Ситуація в місті напружена, люди схвильовані, особливо вихідці з материкової України. Багато людей у паніці виїхало на материкову Україну, але, на жаль, уже деякі зі сльозами на очах повертаються і кажуть: «Отче, ми там в Україні нікому не потрібні». Сім'я молодих педагогів повертається з Львівщини і плаче, що їх просто футболили кабінетами Львова. Навіть паски не мали за що купити, бо все тут в Євпаторії залишилося. «Низький поклін владиці Ярославу (Прирізу), який нас прихистив у себе в єпархії», − кажуть вони. І це вчителька, завідувач вокального відділення Євпаторійської школи мистецтв, яка багато робила для розвитку українства Криму, яка зі своїм хором приїжджала до Львова на конкурс Різдвяних колядок (зітхає. − Ред.). Мені важко тепер їм пояснити, чому в моєму Львові їх так прийняли… Не вирішене питання і громадянства, хоча, на щастя, нас не змушували ставати росіянами за паспортом. Наскільки мені відомо, зараз займаються державними службовцями. Втім, як буде далі, не знаю.

Нині не відчуваю прямого тиску, але він простежується в усьому – у поведінці простих людей у громадському транспорті, на вулиці. Відчуваєш, що ти вже не вдома, не свій.

Отче Богдане, як виглядало церковне життя УГКЦ у Криму до березневих подій?

У Криму служили п’ять священиків УГКЦ і кожен з них мав щонайменше дві громади. Отож, тут було, як я уже сказав раніше, понад десять парафій. Завтрашня їхня доля поки невідома. Наші храми є в різному матеріальному статусі. Наприклад, у Євпаторії та Севастополі доходило до завершення будівництво власних церков, хоча постійно виникали проблеми з фінансуванням та документальним оформленням. А ось у Керчі було куплено стару занедбану будівлю, яку переобладнали на повноцінний храм. У Ялті, на жаль, УГКЦ не має храму. Уже десять років триває судовий процес. Мерія міста виділила ділянку під будівництво церкви, та прихожани московського патріархату постійно судилися з місцевою громадою УГКЦ. Тому в Ялті донині немає ні свого храму, ні місця, щоб будувати його. Правда, поблизу Ялти, у селищі Відрадне, один підприємець на власному подвір'ї збудував каплицю, де греко-католики можуть молитися. У Сімферополі є місце для молитви в приватному приміщенні священика. Ось така загальна картинка.

Сьогодні стає очевидним, що утисків зазнають українці і татари у Криму, а не росіяни в Україні. Не тішить ситуація і українців в Росії. Попри велику кількість українських заробітчан на території РФ, українських храмів там і вдень зі свічкою не знайдеш, ба більше, навіть якщо вони і є, то в маленьких містечках, а не в мегаполісах, де багато українців. Натомість в Європі Російській Православній Церкві у світлі екуменічного діалогу люб’язно надаються в користування храми з боку Римо-Католицької Церкви для служіння православним іммігрантам. Які стосунки у вас складалися досі із УПЦ? Можливо, сьогодні в тій ситуації, в якій ви опинилися, слід звертатися за допомогою саме до Московського Патріархату як сестринської Церкви, на кшталт як Російська Церква робить це в Європі?

Взагалі, якщо подивитися на історію розвитку Російської Церкви (та й Російської імперії в цілому), то метод "розділяй і властвуй" є для них дуже ефективним. Одним з останніх проявів цього методу є тон діалогу, якого дотримується РПЦ на зустрічах з представниками Ватикану. Думаю, ви, як журналіст, добре знаєте, що чи не найбільшою перешкодою проведення православно-католицького діалогу, та й навіть зустрічі Патріарха Московського з Папою Римським є саме "українське питання". Адже позиція Москви звучить цілком однозначно: "Сьогодні ми можемо спостерігати продовження експансії Української Греко-Католицької Церкви на території Східної та Південної України, де уніати ніколи не відігравали значної ролі". І в РПЦ «як і колись, переконані, що лише свідома відмова греко-католиків від політики експансії дозволить врегулювати проблеми, які ускладнюють на сьогодні православно-католицькі відносини». Такої відмови наша сестринська Церква (як ви кажете) не почула, бо ми прийшли не забирати вірних УПЦ, а відшуковувати заблуканих овець свого стада і духовно їх окормлювати. Сьогодні у всій Східній і Південній Україні виникають греко-католицькі громади, які активно розбудовуються. Проблема лише в тому, що наші громади є дуже маленькими і без матеріальної підтримки на державному та церковному рівні нам дуже важко встояти, щоб не розпорошитися.

Отче Богдане, дякую за розмову, а наших читачів закликаю підтримати вашу громаду, хто чим може.

Дякую і вам за спілкування. Щиро бажаю вашій редакції і надалі так мудро засівати зерна любові до Всевишнього через журналістське слово. Хай збільшується кількість читачів, тоді й світ стане добрішим і милосерднішим. Моліться за Крим щоденно, і тоді Ваша молитва полине до небес, щоб Господь дарував нам мирне та спокійне життя, а державі нашій Україні добробут і процвітання.

Розмовляла Віра Біла

Джерело: Новини УГКЦ

 

 

 

Залишайте свої коментарі

0 / 300 Обмежання символів
Ваш текст повинен бути між 10-300 символів
  • Коментарів немає
ShoppingASEhandelASErhvervIndexDKServiceIndexDK