Цитата дня:

Бог намагається наповнити тебе надією і сподіванням так, щоби насіння, яке Він висіяв, проросло і щоб ти зібрав добрий урожай.
Джоел Остін.
  • Прохання про молитву

    Валя 13.09.2017 06:33
    За навернення
    Прошу допомогу у молитві за мою дочку Світлану за навернення до дітей та Господа Бога нашого. Допоможіть ...

    Детальніше...

     
  • Прохання про молитву

    Іван 07.09.2016 19:24
    за мою покійну матір
    прохання про молитву СЛАВА ІСУСУ ХРИСТУ! уклінно прошу помолитися за мою покійну матір Марію. з ...

    Детальніше...

Про Християнське Розуміння Смерті

Скажемо прямо і відверто — тема релігії, Бога, віри — невід’ємна в людській свідомості від теми смерті. Або, радше, від того, чи є що-небудь після смерті, чи ні. Горезвісне питання про загробний світ і потойбічне життя не перестає мучити людину. А оскільки ніяких наукових доказів, які можна перевірити, до цієї теми немає, то питання залишається завжди відкритим і викликає ось уже тисячоліттями пристрасні і болісні суперечки...

Очевидно, не до науки потрібно Звертатися, намагаючись дізнатися про загробне життя і про те, що відбувається після смерті. Науці, власне, тут робити нічого, бо в цьому й суть, що наука цікавиться тільки цим світом, і всі її методи, інструменти, гіпотези і висновки тільки до нього, до його вивчення і пристосовані.

Але якщо не до науки, то до кого, до чого? До філософії? Так, починаючи від самої зорі людської думки, філософія намагалася остаточно відповісти на це болісне питання. До прикладу, знаменитий діалог Платона «Федон» абсолютно присвячений доказам безсмертя душі. Це, ймовірно, одна з найглибших книг, написаних на цю болісну тему...

Але все-таки і докази Платона діють, здається, тільки на тих, хто і без нього вже вірить у безсмертя душі. Щось не було чути впродовж всієї історії людства, аби хтось, прочитавши платонівський «Федон», сказав: «Так, я раніше не вірив у безсмертя душі, але Платон довів це, і тепер я вірю».

Те саме можна сказати майже про всі філософські спроби зробити це. Та ще й додаткова складність або ж не¬долік доказів на зразок платонівських у тому, що для ствердження іншого світу вони, по суті, «підточують» реальність, цінність цього світу.

«Усе життя мудреця, — говорить Платон, — є одне вічне вмирання». V цьому світі — тільки страждання, тільки нісенітниця, тільки зміна, отож, (такий аргумент Платона) повинен бути інший світ, де все щастя, все вічність, все блаженство, все незмінність. І так майже завжди — погано тут, тому чекайте того, що буде там.

Але ж саме проти цього розвінчування єдиного відомого нам життя, проти його заперечення, знецінення і позбавлення сенсу відбувся у світі великий бунт, через це відбувся великий відхід людини від релігії. Бо не може бути так, що Бог створив світ і життя, і всю їхню красу, і всі їхні можливості тільки для того, щоб людина заперечувала їх і відмовлялася від них заради невідомого, всього лише обіцяного їй, іншого світу! Оскільки саме до цього закликає релігія (всі релігії), то — геть релігію, впораємося без неї, почнемо якнайкраще жити тут, на землі.

І сталося так, що формальне людство ніби розділилося на два табори, які вічно ворогують один з одним. Через що? Через смерть. Через її осмислення. Одні заради потойбічного, загробного світу дійсно знецінюють цей світ, це життя, поступаються ним безсенсовності і злу, бо тільки там, говорять вони, немає безсенсовності і немає зла. Інші во ім’я цього світу заперечують будь-яку можливість вічності, але так роблять людину явищем випадковим, швидкоплинним, тимчасовим.

Та чи можна визнати одне з цих рішень правильним? Невже насправді вибір, який є перед нами, — це вибір між двома нісенітницями? З одного боку, віра в Бога-Творця — і заперечення Його творіння, спрага піти з цього Божого світу; з іншого боку, утвердження світу, страхітливого у своєму безглузді, бо той, хто єдиний тільки і може користуватися та насолоджуватися життям, — людина, — є у цьому світі випадковим гостем, приреченим на повне знищення. І ось ця безглузда і страшна дилема спо-нукає нас до того питання, яке кожен З нас повинен поставити собі: яке моє ставлення до цієї, всім властивої, постійної теми смерті?

Що стосовно цього говорить християнська віра, побудована на вченні про подолання смерті і воскресінні?

«Знищений буде останній ворог — смерть» (1 Кор. 15,26). І ось відразу ми потрапляємо неначе в Зовсім інший вимір: смерть — це ворог, який повинен бути знищений. І ось ми виявляємося такими далекими від Платона і від його зусиль змусити нас не тільки звикнути до думки про смерть, але й полюбити цю думку, Зробити саме наше життя «вправою у смерті»...

Хіба не в самому центрі християнства — Великдень з його радісною вістю про те, що смерть переможена? «Смертю смерть подолав» — хіба не увійшло християнство в світ і не перемагало його сторіччями цією нечуваною звісткою? Хіба не є хрис¬тиянська віра — насамперед вірою у воскресіння Христа з мертвих? У те, що «повстануть мертві, і сущі в гробах Зрадіють»?

Так, звичайно, все це так, але, мабуть, і в самому християнстві, і у самих християн теж ослабла та переможна, та дійсно нова, і з погляду світу цього, божевільна віра. І християни стали теж тихенько повертатися до Платона з його протиставленням не життя і смерті як двох ворогів, а протиставленням двох світів — «цього» і потойбічного, в якому нібито бла-женствують безсмертні душі людей.

Але ж Христос говорив зовсім не про безсмертя душі, Він говорив про воскресіння мертвих! І як не бачити, що між двома цими явищами існує абсолютна прірва! Адже якщо йдеться тільки про безсмертя душі, тоді й смерті ніякої немає. Навіщо тоді всі ці слова про перемогу над нею, про руйнування її і про воскресіння?

«Знищений буде останній ворог — смерть». Отож, запитаємо себе: у якому ж значенні смерть є ворогом? Чиїм ворогом? І як же став цей ворог царем землі і владикою життя? ... Як можемо ми не називати володарями все те, що стало нормою, законами існування, з чим давно вже примирилася сама людина, проти чого перестала протестувати і обурюватися, і в своїй філософії, релігії та культурі шукає з цим ворогом якого-небудь примирення та компромісу? Тому нечуване християнське вчення про смерть, і самі християни його не витримують, бо не про примирення ЗІ смертю, а про повстання проти смерті йдеться в християнстві...

«Бог не створив смерті» (Мудр. 1,13). І це означає, що в світі, в природі Запанувало і царює щось, що не восходить до Бога, чого Він не захотів, не сотворив, що проти Нього, поза Ним. Бог сотворив життя. Бог завжди і усюди називається Життям і Життєдавцем. Бог у вічно дитячій, вічно новій розповіді Біблії радіє своєму світу, його наповненості світлом і радістю життя.

Загострюючи, довершуючи розповідь і одкровення Біблії, можна сказати так: смерть — це заперечення Бога, і якщо смерть натуральна, якщо вона — остання правда про життя і про світ, вищий і найнепорушніший Закон всього, що існує, то тоді Бога немає, тоді обманом є вся ця розповідь про сотворення, про радість і про світло життя.

Але тоді основне, найважливіше, найглибше питання всієї християнсь-кої віри — це питання про те, звідки ж виникла смерть, як і чому стала сильнішою за життя. Як і чому запанувала так, що сам світ став якимось космічним кладовищем, місцем, де купка засуджених до смерті людей або в жаху, або в спробах забути про смерть, метушиться на одній всесвітній всепоглинаючій могилі?

На це питання християнство відповідає так само твердо, стисло і упевнено: «Увійшов у світ гріх, і з гріхом смерть» (Рим. 5,12)...

Життя є однією суцільною залежністю. Людина не має, кажучи словами Священного Писання, життя в собі. Людина завжди отримує його ззовні: з повітря, їжі, світла, тепла, води. І саме цю залежність підкреслює з такою силою матеріалізм. І він має рацію в тому, бо, дійсно, людина натурально, біологічно, фізіологічно до кінця підпорядкована світу.

Але там, де матеріалізм бачить останню правду про світ і людину, там християнство бачить падіння і Збочення світу й людини, бачить те, що називає первородним гріхом.

Бо в біблійній розповіді Бог дає світ як їжу людині, і це означає, що їжа — дар Божий — дана людині для того, щоб вона жила; але саме життя не в їжі і не в залежності від світу, а в Богові, що і є джерелом життя людини. Живе людина Господом, в цьому суть дивовижної розповіді про те, як Бог розмовляв з людиною «під час денної прохолоди» (Бут. 3,8-19)...

І в цьому сенс християнського вчення про гріх — людина не захотіла життя з Богом і для Бога. Вона забажала життя для себе, в собі самій шукала і мету, і сенс, і зміст життя.

І в цьому вільному виборі себе, а не Бога, людина, сама до кінця цього не усвідомлюючи, стала рабом світу, рабом своєї залежності від світу...

«Бог не створив смерті». Її ввела в світ людина, яка добровільно Захотіла існування тільки для себе і в собі, відірвала себе від джерела, від мети і від змісту життя — від Бога, - тому смерть стала верховним законом життя. Смерть як розпад, смерть як розлука, смерть як тимчасовість, минучість, примарність всього на Землі.

Щоб втішити себе, людина збу¬дувала мрію про інший світ, де смерті немає, і так віддала цей світ, до кінця підпорядкувала його смерті. І лише якщо зрозуміти християнське вчення про смерть як плід зміни людиною поняття самої суті життя, можна почути знову, як нову, християнську благовість про руйнування смерті воскресінням...

«Повстануть мертві, і сущі в гробах зрадіють».

Які величні ці слова! Як урочисто і радісно, як обіцянка, як видіння майбутнього, лунають вони пізно вночі у Ве¬лику п’ятницю, коли вже крізь морок і печаль гробу, хреста, плащаниці починає розгорятися світло Великодня, який настає, наростає. І найстародавніше християнське сповідання віри, так Званий Апостольський символ, так просто і стверджує: «Вірую у воскресіння тіла».

Після воскресіння Христа, коди Він являвся своїм переляканим, розгубленим учням, вони, за словами Євангелія, думали, що бачать примару. Але Він сказав їм: «Не бійтеся, це я. Торкніться мене, переконайтеся в цьому, тому що привид не має тіла. І потім Він взяв їжу — рибу і хліб — і їв перед ними» (Лк. 24,36-43).
З проповіддю воскресіння вийшли з Єрусалиму апостоли, про воскресіння з мертвих проповідували до кінців землі. І цю віру, цю радісну новину, цю благовість сприймали, і нею раділи, і нею жили ті, хто благовість апостолів робив своєю.

А для тодішнього світу це була нечувана, абсурдна проповідь. Той світ ще міг якось, заледве , неохоче, повірити в безсмертя душі, але для нього абсурдом здавалося воскресіння тіла. Коли про це заговорив апос-тол Павло в Афінах, самому серці грецької мудрості і освіти, філософи, які слухали його, розсміялися і сказа¬ли Павлові: «Про це послухаємо тебе іншим разом», — і пішли (Дії. 17,32).
Але я не побоюся сказати, що і тепер, через дві тисячі років після заснування християнства, важко, майже неможливо сприйняти лю¬дині цю проповідь, зрозуміти, чому саме з нею встоює і з нею падає само християнство. Так, ми святкуємо Великдень, так, поза сумнівом, щось відбувається в нас і з нами, коли чуємо щороку, як розривається нічна тиша цим єдиним вигуком: «Христос воскрес!», цією єдиною відповіддю: «Воістину воскрес!»

Але якщо і тоді ми починаємо думати про суть всього цього, про те, що ж все-таки ми святкуємо в пасхальну ніч, чому і про що радіємо і що озна¬чає ця радість для нас, для мене, все стає сумним і незрозумілим.

Воскресіння тіла — що ж це означає? Де воно, це тіло, що розчинилося в землі, повернулося в таємничий круговорот природи? Що, ці кістки воскреснуть? Для чого нам тіло в цьому таємничому для нас, потойбічному духовному житті? Чи не навчили нас філософи і містики всіх часів, що в тому і є позитивний сенс смерті, що вона звільняє нас від цієї, як говорять вони, в’язниці тіла, від цієї вічної за¬лежності від матеріального, фізичного, тілесного, робить, зрештою, нашу душу до кінця легкою, невагомою, вільною, духовною?

Але, можливо, всі ці питання З’являться для нас в іншому світлі, якщо ми вдумаємося глибше в поняття тіла...

Тіло — це, по суті, моє ставлення до світу, до іншого, це моє життя як спілкування і як взаємозв’язок. Все, остаточно все в тілі, в людському організмі створено для цього зв’язку, для цього спілкування, для цього своєрідного виходу з себе. Невипадково, звичайно, в тілі втілена любов, найвища форма спілкування; тіло — це те, що бачить, чує, відчуває і так виводить мене зі самотності мого «я».

Але тоді, можливо, потрібно сказати навпаки: не тіло — темниця душі, а тіло — її свобода, бо тіло є душа як любов, душа як спілкування, душа як життя, душа як рух. І тому, втрачаючи тіло, відділяючись від тіла, душа, по суті, втрачає життя, вмирає, навіть якщо це вмирання душі є не повним зникненням, а успінням, або сном.

Насправді, всякий сон, а не тільки сон смерті, є якимось вмиранням організму, бо уві сні спить і не діє саме тіло, і немає тоді життя, окрім примарного, нереального, немає нічого, окрім сну. А якщо так, то коли говорить християнство про оживлення тіла, то говорить воно не про оживлення кісток і м’язів, бо і кістки, і м’язи, і вся матерія нашого світу — це ті ж декілька основних елементів — атомів; і немає в них нічого специфічно особистого — нічого вічно мого.

Християнство говорить про відновлення життя як спілкування, воно говорить про те тіло духовне, яке самі ми за весь свій вік створили собі любов’ю, інтересом, спілкуванням, виходом з себе; воно говорить не про вічність матерії, а про остаточне її одухотворення, про світ, що до кінця, абсолютно стає тілом, тобто життям і любов’ю людини; про світ, що до кінця стає причасним до Життя...

о. Олександр Шмеман
Дорогою Молитви № 11(51) листопад 2011,

Залишайте свої коментарі

0 / 300 Обмежання символів
Ваш текст повинен бути між 10-300 символів
  • Коментарів немає
ShoppingASEhandelASErhvervIndexDKServiceIndexDK